Незнані раритети про свободу преси в СРСР та про історію української студентської преси

Автор(и)

  • Mykola Tymoshyk Київський національний університет культури і мистецтв

DOI:

https://doi.org/10.31866/2616-7948.2(6).2020.219857

Анотація

Упродовж усіх років від часу створення СРСР комуно-більшовицька кліка Сталіна брехала світові про так звані успіхи комуністичного будівництва в країні нібито найсправедливішого на земній кулі суспільства.

У 20–30-х роках знакових представників першої хвилі політичної еміграції заманювали різними обіцянками повернутися додому. В европейських столицях агенти Кремля підшукували й підкуповували низку продажних журналістів, влаштовували їм показові поїздки, стимулюючи цим появу в провідних газетах Заходу фальшивих публікацій про «радянський рай» на одній шостій земної кулі. Особливо послідовно влада взялася за непокірних українців: знищувала інтелігенцію, трудове селянство, національну церкву, і, як і в царські часи, насильно русифікувала.

По завершенні Другої світової війни, коли втікачів-українців із того «раю» виявилося в рази більше, Москва насилала в численні табори Ді-Пі так звані репатріаційні комісії, які промивали мізки радянським збігцям, прагнули повернути їх в СРСР із тим, щоб згодом у нелюдський спосіб позбиткуватися над їхнім свободолюбством у сибірських таборах ГУЛАГу.

Здавалося, той щедро оплачуваний потік цинічної російської брехні нікому й ніколи не вдасться ні заглушити, ні нейтралізувати, ні зупинити. Та ось у середовищі української еміграції виявився один сміливець, який голосно, на весь світ заявив, чому він не хоче повертатися в СРСР. Це був Іван Багряний. Народжений в Україні 1907 року, будучи поетом за талантом і громадським трибуном за покликанням, він сповна відчув на собі переваги «радянського способу життя». 1932 року репресований за безвинні з політичної точки зору вірші. На еміграції в Німеччині відновив літературну працю. 1947 року обраний заступником голови Української Національної Ради, став лідером Української революційно-демократичної партії.

Вихід у світ книжки Багряного «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» друком і накладом Українського центрального Бюро в Лондоні 1946 року стало своєрідною «бомбою». Передусім для офіційної Москви. Також для політиків, журналістів та інтелектуалів Заходу. Текст брошури складався з 13-ти коротких параграфів. Кожен із них слугує окремим прикладом-аргументом відповіді на поставлене в назві твору запитання.

Через трохи більше як шість років у рідкісній на сьогодні газеті «Українські Вісті» (Новий Ульм, Німеччина) з’являється публіцистична стаття цього ж автора «Про свободу слова, совісті і преси за залізною заслоною». Її можна назвати своєрідним продовженням вищезгаданої брошури.

На відміну від «Чому я не хочу вертати на «родіну»?», яка неодноразово перевидавалася за кордоном, у тім числі і в перекладах англійською, німецькою, французькою мовами, ця стаття полум’яного публіциста в українському журналістикознавстві є, на жаль, призабутою. І хоч написана вона понад 70 років тому, актуальність порушеної автором проблеми (гуманітарна катастрофа, яку зазнала українська нація від колоніальної політики російського «старшого брата») ще більше загострилася натепер, за умов неоголошеної Росією гібридної війни проти українців, зосібно й на інформаційному полі. 

* * *

Драматичною є доля наступного тексту, який «Український Інформаційний Простір» оприлюднює в Україні вперше.

Йдеться про розвідку відомого члена Української Центральної Ради, журналіста і вченого Аркадія Животка, життєвий шлях якого передчасно обірвався на еміграції, «Девятьдесять років української студентської преси». Вона мала скласти окремий розділ написаної в еміграції найголовнішої праці цього діяча – «Історія української преси».

Видана 1946 року в Регенсбурзі циклостильовим способом (по-нинішньому – ксероксна відбитка машинописного варіанту) «Історія української преси» Аркадія Животка мала урізаний вигляд. Через брак коштів за умов безпросвітної еміграційної дійсності Аркадій Животко змушений був зняти з оригіналу підручника третину тексту. Як вважав, до кращих часів. Однак для цього автора вони так і не прийшли. Хворе й виснажене випробуваннями долі серце зупинилося на 58 році життя – 14 червня 1948 року. Сталося це в таборі скитальників зі Східної Європи Лягарде неподалік німецького Ашафенбурга.

Утім, цю свою статтю автор встиг побачити надрукованою. Її було вміщено в спареному числі (1–2) журналу «Студентський Шлях», який на правах рукопису видавав машинописним способом у Мюнхені Центральний Еміґраційний Союз Українського Студентства (ЦЕСУС). Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яких тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику.

«Історія української преси А. Животка перевидавалася двічі: 1990 року у Мюнхені заходами Українського Вільного Університету з передмовою і упорядкуванням М. Присяжного та 1999 року в Києві заходами видавництва «Наша культура і наука» з передмовою і упорядкуванням М. Тимошика. Не опублікований у цій книзі розділ про історію української студентської преси так і залишився в машинописному варіанті рідкісної на сьогодні підшивки машинописного «Студентського Шляху».

Цінність цієї статті в тому, що більшість друкованих органів, яку тримав у руках Аркадій Животко і описував для історії, практично не існує в жодному примірнику – вони розгубилися повоєнними дорогами еміграції бездержавної нації…

Текст подається за оригіналом підшивки журналу, який в Україні практично невідомий. Комплект цього раритету подарував авторові цих рядків у канадському Вінніпезі покійний нині викладач Колегії Св. Андрея при Манітобському університеті Тимофій Міненко.

Біографія автора

Mykola Tymoshyk, Київський національний університет культури і мистецтв

Доктор філологічних наук, професор

##submission.downloads##

Опубліковано

2020-12-02

Номер

Розділ

ДОКУМЕНТИ З ДІАСПОРНИХ АРХІВІВ

Статті цього автора (авторів), які найбільше читають