Український інформаційний простір

Книжкова поличка як засіб промоції видань у 20-ті рр. ХХ ст.

Надія Подоляка — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

У статті досліджується використання такого засобу промоції книжкових видань у 20-ті роки ХХ ст., як книжкова поличка. Проведено реконструктивний аналіз характерних прийомів побудови роботи з книжковими поличками. Визначено плюси і мінуси такого способу впливу на аудиторію. Джерельною базою дослідження стали праці, присвячені історії радянських видавництв, розвитку книжкової торгівлі та промоції видань початку ХХ ст., а також періодичні видання споживчої кооперації та освіти, що друкували методичні поради від інструкторів Книгоспілки, хроніки кооперативного книгарства, кореспонденції з місць подій, огляди розвитку кооперативних організацій, репортажі. Це дало можливість скласти уявлення про механізм використання книжкових поличок у громадах того часу. Стверджується, що тема промоції книжкових видань таким засобом, як книжкова поличка, висвітлювалася лише фрагментарно, всебічного вивчення досвіду просування видань, що дозволило б скласти повне уявлення про проблему, не відбулося, а тому дослідники мають можливість розширення меж осмислення інструментів книжкового маркетингу та популяризації книги в різні часи. Доведено, що книжкові полички були і залишаються найзручнішим способом промоції книжкових видань, адже при невеликих зусиллях й незначних матеріальних витратах приносять вагомі результати, а саме збільшення зацікавленості у книзі, не пасивний, а активний зв’язок з аудиторією, інформування у простій формі про суспільне життя. Із проблемних питань виокремлено проблему кадрів, здатних сформувати потребу читати, впливати на рішення купити чи порадити комусь що додатково прочитати, а також примусові акції, нерентабельність продажів, внаслідок чого книжкові полички перетворювалися на полички з продажу винних товарів. Таким чином, книжкові полички виконували соціальну функцію, що полягає у залученні людини до духовних цінностей суспільства, були «третім фронтом» у наближенні книги до читача, особливо із сільської місцевості, але водночас слугували провідником пропагандистських ідей правлячої еліти того часу.

Як оживити архівні документи журналістським пером

Галина Дацюк — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Автор ідеї і виконавець цього цінного видавничого проєкту – відома в Україні журналістка і громадська діячка Галина Дацюк. Разом із краєзнавцем Анатолієм Лукащуком вона збагачує український інформаційний простір досі незнаними неймовірними історіями зовсім юних учасниць підпілля Організації Українських Націоналістів у період і по завершенні Другої світової війни. А саме – про жіночу станичну ОУН-УПА волинського села Кордишів на Тернопільщині.

На основі нововіднайдених архівних матеріалів та спогадів очевидців уперше оприлюднено історії дівчат – зв’язкових, санітарок, господарчих, які стали активними учасницями національно-визвольних змагань за Самостійну Україну. Також описано репресивно-каральні заходи радянських силових органів проти учасниць підпілля ОУН, їхніх сімей та осіб, які допомагали ОУН-УПА.

Проблематика книги є досить суголосною з реаліями нинішньої російсько-української війни та її висвітленням у засобах масової інформації.

Про журналістику і журналістів у час війни

Василь Чепурний — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Автор книги родом із села Авдіївка на Чернігівщині. Професійний журналіст, публіцист, громадський діяч. Випускник факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Понад 25 років очолював обласне товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, співзасновник газети «Сіверщина», яку влада за часів президента Януковича закрила, та однойменного видавництва.

«Сто днів Широкої війни» – четверта книга діючого журналіста. Це своєрідна хроніка перших місяців, за влучним висловом автора, «Широкої війни» – повномасштабного вторгнення росії до України. Усі ті дні – у час окупації та звільнення області – автор перебував у рідному краї.

Основу оповіді складають щоденникові записи про початок вторгнення, перші втрати і перемоги, зведення з фронту, оповіді свідків та бійців спротиву, спостереження про життя в блокадному місті та зрештою вигнання окупантів із Чернігівщини і її поступове відновлення.

Червоною ниткою в книзі проходять роздуми про чин і покликання журналістики і журналістів у переломову для народу добу.

Концептуальні основи розвитку спеціальності «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа»

Надія Бачинська — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Цифрові трансформації суспільства передбачають трансформації в змістовому та структурному аспекті чинних спеціальностей. Структурні та змістові зміни в документно-інформаційній освіті, здійснюваній в Україні в межах спеціальності «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа», актуалізують виявлення основних концептів, які визначатимуть її функціонування, розвиток та подальші трансформації.

Метою дослідження є виявлення основних концептів розвитку спеціальності ІБАС, які у взаємозв’язку та взаємовпливі утворюють її цілісність як педагогічної системи і є передумовою її активного розвитку в змінюваних соціальних та техніко-технологічних умовах.

У дослідженні було використано сукупність загальнонаукових методів узагальнення, систематизації і прогнозування. Гіпотетико-дедуктивний метод дав змогу окреслити основні концепти функціонування й розвитку спеціальності «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа».

Висновки та обговорення. Концептуальні основи функціонування й розвитку спеціальності ІБАС базуються на таких положеннях:

– інноваційність освіти фахівців із документно-інформаційних комунікацій в Україні на сучасному етапі зумовлена розширенням поля документно-інформаційної діяльності, процесами її цифровізації, конвергентністю з іншими професійними напрямами діяльності й зазнає впливу цифрового ринку праці на професійне самовизначення молоді;

– теоретико-методологічні основи розробки змісту освіти для підготовки фахівця визначаються розвитком науково-педагогічних шкіл у закладах вищої освіти, здобутки яких є теоретичним підґрунтям змістового й методичного розвитку спеціальності та передумовою пропозицій нових актуальних ОПП;

– організаційно-педагогічні умови розвитку спеціальності мають розвиватись у напрямі пошуку активних форм професійно-орієнтованого навчання, приділенні особливої уваги виробничій практиці, а також врахуванні в освітньому процесі широкого застосування дистанційної форми навчання, яка потребує гнучкості освітнього середовища, застосування нових принципів розробки навчально-методичного забезпечення та адекватних форм взаємодії між викладачем і студентом, підвищення педагогічної майстерності викладачів.

Інформаційно-аналітичні центри університетів та бібліотек: виклики часу

Олег Сербін, Тетяна Ярошенко — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Університетські бібліотеки завжди відігравали важливу роль у підтримці досліджень і створенні знань. Виклики часу та цифрової науки спонукають університети та їхні бібліотеки до надання нових інноваційних послуг та застосунків для дослідників, створення відповідної інфраструктури цифрової підтримки досліджень та відповідної аналітики для університетів. Університетські бібліотеки в усьому світі стають ще важливішими гравцями не лише у створенні, збереженні та поширенні інформації, а також у наданні «вбудованих» послуг для дослідників та системної і якісної аналітики в царині цифрової науки для університетів.

У даній статті досліджуються аналітичні центри (з англ. Think Tanks), в т. ч. бібліотечно-інформаційного спрямування та описано історію їхньої появи та розвитку. Проаналізовано роль таких центрів у виконанні місії та стратегії сучасного університету (на прикладі окремих бібліотек та університетів України), дана їхня характеристика. Зосереджено увагу на різноманітних аспектах роботи бібліотечно-інформаційних центрів, акцентовано на процесі виробництва й розповсюдження інформаційно-аналітичної продукції та послуг, в якому стрімко зростає роль аналітичної діяльності та цифрової підтримки досліджень.

Зазначено, що ця діяльність ще не стала стандартом для багатьох університетів та бібліотек; очікування користувачів значно перевищують реальні рішення; відсутні чи недостатньо напрацьовані відповідні політики, технології та інфраструктура, персонал потребує додаткового навчання; недостатньо нових рішень на національному рівні; ресурсоємність створення цих нових рішень; численні правові проблеми.

Аналіз поточної ситуації спонукає університети до створення інформаційно-аналітичних служб та відповідних сервісів цифрової підтримки досліджень у тісній співпраці університетських бібліотек та інших підрозділів (науково-дослідна частина, видавництво, відділи IT тощо) як запоруку інституційної спроможності підтримки наукового процесу університету та відповідно його аналітики (щодо публікаційної активності, вимірювання впливів досліджень тощо). Для цього знадобляться нові політики, інструменти, послуги, навчання та потенціал для забезпечення співпраці.

Інфографіка як засіб візуалізації у регіональній друкованій пресі

Тетяна Решетуха, Оксана Кушнір — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

У статті на прикладі періодичних друкованих видань Тернополя досліджено інфографіку як засіб візуалізації інформації.

В умовах фрагментарного сприймання новин сучасною аудиторією, спричиненого шаленим темпом їх поширення і споживання, увиразнюється тенденція до візуальної подачі даних у медіа. Одним із дієвих способів візуалізації інформації є графіка, мета якої – унаочнити зміст повідомлення, допомогти реципієнтові краще його усвідомити. Якісна інфографіка має бути невід’ємною складовою сучасної журналістики. Проте реалізація такої практики у регіональних друкованих медіа залишається доволі пасивною.

Джерельною базою дослідження стали сім друкованих періодичних видань Тернополя: «Вільне життя +», «Нова тернопільська газета», «Ria+Тернопіль», «Свобода+–Тернопільщина», «Наш день», «Номер один», «Сільський господар+Тернопільщина» за липень-грудень 2021 року.

Контент-аналіз регіональної друкованої періодики засвідчив пасивність використання графічних технологій подачі інформації. Найактивніше засобами графіки послуговується газета «RIA +» – інфографіку використано у 73 відсотках від загального обсягу проаналізованих чисел. Натомість газета «Сільський господар+Тернопільщина» взагалі не візуалізувала графічно свої матеріали.

З-поміж виокремлених типів і різновидів інформаційної графіки усі шість видань послуговуються похідними від таблиць (власне таблиці, інфографічні таблиці, діаграми). Інфографічні розповіді практикують чотири з шести медіа (32 випадки). Рідше у матеріалах представлено похідні від мап (картограми, картосхеми) – вісім випадків. За частотою, різноманітністю та оригінальністю дизайну авторської інфографіки передує видання «RIA+».

Історія видавництва «Вік» у спогадах Сергія Єфремова

Олександр Галич — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Мемуари С. Єфремова «Про дні минулі (спогади)», що були написані понад 100 років тому, серед іншого розкривають авторське бачення історії створення одного з перших на Наддніпрянщині українського видавництва «Вік», передають роль відомих громадських діячів у його діяльності, відтворюють імена авторів та окремі книжки, які побачили світ у видавництві на рубежі ХІХ–ХХ ст.

Метою статті є на матеріалі спогадів С. Єфремова 1920–1921 років з’ясувати історію видавництва «Вік», що одним із перших на підросійській Україні розпочало свою діяльність на помежів’ї ХІХ і ХХ століть, показати головну його продукцію, зокрема, тритомну антологію української літератури, присвячену століттю публікації перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського та її значення для української культури. І все це зробити у суб’єктивному баченні подій автором спогадів. Ідея створити видавничо-літературний гурток, що згодом перетворився в українське видавництво з назвою «Вік», з’явилася в середовищі київських семінаристів. Помітний вплив на них і, зокрема на С. Єфремова, справив український письменник О. Кониський, один із тих, хто стояв біля витоків Загальної української безпартійної демократичної організації, до якої приєдналася й київська Громада. На зібраннях цієї організації С. Єфремов неодноразово чув виступи О. Кониського, якому належала ідея створити українське видавництво. Останній дав 75 карбованців, які стали стартовим капіталом видавництва. У налагодженні його роботи чимало важила організаційна діяльність. С. Єфремов згадував київські локації, на яких збиралися молоді люди, щоб обговорити плани на майбутнє й оперативні заходи для функціонування видавництва. Для історії видавничої справи в Україні є особливо цінною інформація в спогадах про людей, що були залучені до роботи видавництва (на ранніх етапах В. Доманицький, О. Лотоцький, брати Пилинські, О. Грушевський, Д. Антонович, О. Рагозинський, Давидов, Примаченко, О. Гавриш та ін.). Пізніше – Ф. Матушевський, В. Бачинський, В. Дурдуковський, В. Прокопович. Восени 1900 року у видавництві «Вік» працювали: Г. Берло, Я. Шульгин, Ол. Грушевський, М. Оппоков, М. Павловський, М. Страшкевич, В. Прокопович, Ю. Квасницький. Апогеєм роботи видавництва стала підготовка й випуск поетичної збірки «Вік». А потім ще трьох томів, доповненого тому поезії та двох томів прози.

Це видавництво стало провідним в Україні й функціонувало до 1919 року, коли його заборонила більшовицька влада. С. Єфремов в останні роки його діяльності активної ролі не відігравав.

Автопередмови Оксани Забужко в парадигмі публіцистики

Валентина Галич — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Мета статті – розкрити жанрово-стильові особливості автопередмов Оксани Забужко в парадигмі письменницької публіцистики.

Звернення до таких методів, як біографічний, історичний, порівняльний, аксіологічний, дискурсологічний дало можливість багатоаспектно розкрити предмет дослідження, зокрема довести приналежність літературної критики до публіцистики, вказати на процеси модифікації в сучасному жанрі автопередмови та його причетність до літератури non-fiction, прокоментувати соціальнокомунікативний і духовний потенціал творів письменниці цього жанру, осмислити їхній громадянський пафос у співмірності із суспільними подіями в Україні поч. ХХІ ст., висвітлити прояв особливостей індивідуального стилю авторки з урахуванням її новаторства.

Автопередмови Оксани Забужко яскраво репрезентують публіцистику доби глобалізації, спрямованої на інтелектуалізацію масової свідомості. Вони реалізуюють публіцистичні мотиви історичної пам’яті, ставлення жінки до війни, функції митця в карколомний період національної історії. Жанрово-стильові особливості автопередмов (мотивація написання твору, до якого написана передмова, що включає аналіз суспільно-політичних факторів зародження його задуму в причетності до фактів біографії письменниці; громадянський пафос та лірична сповідальність наративу; літературно-критичний коментар власного твору, позначений постмодерним письмом; філософська наснаженість суб’єктивних оцінок актуальних проблем кін. ХХ–поч. ХХІ ст.; пріоритетність образу автора-публіциста – інтелектуала, політика, жінки, патріота) дозволяють нам стверджувати приналежність їх саме до публіцистики, а не до аналітичного жанру журналістики чи науки про літературу.

Явища інтертекстуальності та фрагменти біографії Оксани Забужко, потрапляючи в образне лексичне поле наративу її передмов, виконують сюжетотворчу функцію: матеріалізують переплетення часопросторових пластів, стають фактообразом, будівничим матеріалом оригінальної композиції, що скріплює всі її елементи, уособленням долі жінки в кризовому суспільстві, символом громадянської стійкості письменниці в питаннях престижу українського народу та його культури.

Поширення книжкової продукції на Правобережжі та в Західній Україні у XVI‑XVIII ст.

Марія Макарова — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Мета дослідження – на основі комплексного аналізу архівних документів, опублікованих джерел та вивчення розвитку книжкової справи на українських землях з’ясувати шляхи і форми розповсюдження книжкової продукції у XVI–XVIII ст. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні загальнонаукових і спеціальних методів: порівняльно-історичний, ретроспективний, системний, історико-хронологічний, метод моделювання. Метод книгознавчого аналізу передбачав використання трьох підходів: вивчення конкретних примірників книги; вивчення книжкового репертуару певного часу; вивчення книги як елементу певного книжкового зібрання. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що уперше досліджено характерні умови книгообміну та співпраці між друкарськими осередками, форми і види книжкової продукції, особливості поширення та використання стародруків в різних регіонах України, в тому числі серед населення різних християнських конфесій.

Звернено увагу на той факт, що, попри визнання дослідниками українського друкарства потреби вивчення шляхів міграцій українських стародруків для історії окремих друкарень та видавничої справи на українських землях загалом, сьогодні подібні наукові розвідки майже відсутні. На підставі наявних документальних даних, архівних матеріалів та наукових розвідок докладно розкрито загальні тенденції розповсюдження книжкової продукції на Правобережжі та в Західній Україні у XVI–XVIII ст., а також особливості розповсюдження книжкових видань на Волині, Галичині, Буковині та Закарпатті. Наведено численні приклади розповсюдження книжкової продукції на українських землях у досліджуваний період. Підсумовано, що типовими для більшості друкарень формами розповсюдження книжкової продукції на Правобережжі та в Західній Україні у XVI–XVIII ст. були: торгівля книгами; видача «прикладок» працівникам друкарні, відправлення книг у подарунок, виконання замовлень на друкарську продукцію, відправлення книг у подарунок та ін., зокрема забезпечення богослужбовою літературою церков у монастирських вотчинах та приписаних до лаври монастирях, виконання замовлень на друкарську продукцію, надання доброчинних книжкових пожертв бідним церквам та обителям. Наголошено, що активний книгообмін на Правобережжі та в Західній Україні у XVI–XVIII ст. значною мірою зумовлювався наявністю тісних книговидавничих контактів та співробітництва між окремими друкарськими осередками. Акцентовано, що характер взаємовідносин на ґрунті видавничої діяльності між Києво-Печерською та Чернігівською, Кременецькою, Львівською братською, Унівською та Почаївською друкарнями свідчить про спільну видавничу діяльність передусім православної Київської і уніатської Почаївської друкарень для забезпечення потреб українського громадянства в книгах рідною мовою (Макарова, 2008).

Українські кириличні стародруки через призму їх наукової каталогізації у XX‑XXI ст.

Марія Бондар — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Метою публікації є дослідження історії сучасного науково-бібліографічного опису українських кириличних стародруків у другій половині XX — перших десятиліттях XXI ст. через призму аналізу друкованих видань з їхнім описом. Найбільш вагомим результатом опису кириличних книжкових пам’яток став зведений каталог Я. П. Запаска та Я. Д. Ісаєвича, підготовлений та виданий друком у 1981–1984 рр., що є також і репертуаром давньої української книги. Проаналізовано опис українських кириличних видань XVI–XVII ст. у трьох тематичних випусках видання «Украинские книги кирилловской печати» 1976–1990 рр., що є також альбомами з фіксацією й представленням елементів їхнього художнього оформлення. В деяких каталогах, підготовлених українськими й зарубіжними бібліографами, описано видання окремих друкарень – І. Федорова, Львівського братства, М. Сльозки, Острога, Києво-Печерської лаври, Унівського та Почаївського монастирів. При аналізі друкованих каталогів кириличних стародруків відзначено особливості опису видань й примірників книжкових пам’яток у кожному з видань. Простежено історію бібліографування українських видань XVI–XVIII ст. у зведених каталогах кириличної книги та у описах стародруків окремих книгозбірень України, Росії, Польщі, Білорусі, Литви, Великобританії, Чехії. Проаналізовано суміщення бібліографічного опису кириличних видань з іншими формами презентації стародруків з метою популяризації. Розглянуто й такий вид бібліографії, як каталоги-переліки стародруків у складі наукових досліджень, присвячені презентації видань окремих друкарень Києва, Львова та Почаєва.

Мовні покручі всеукраїнських ЗМІ у період російського вторгнення

Ірина Копистинська — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

У статті проаналізована проблема використання у мові персонажів всеукраїнських ЗМІ суржику і російськомовних фраз. Увага зосереджена на мові медіа у перші місяці повномасштабного російського воєнного вторгнення.

Авторка проаналізувала публікації сайту gazeta.ua, Української правди, Суспільне. Новини, Радіо Свобода. Основна увага зосереджена на матеріалах видання gazeta.ua, оскільки стаття є продовженням наукової теми про мовні покручі у Газеті по-українськи та журналі «Країна». Публікації інших названих медіа досліджувалися для порівняння мовної політики різних медіа.

Аналіз засвідчив, що у мові персонажів публікацій gazeta.ua вживання суржику і російських фраз є невмотивованим і невиправданим. Адже не несе жодного експресивного навантаження. Натоміть показує українця малоосвіченим, що не може вивчити навіть рідної мови.

На прикладі інших ЗМІ у статті показано методи, за допомогою яких можна уникати мовних покручів у фразах персонажів. Це, по-перше, переклад і редагування. По-друге, титрування, якщо йдеться про відеоматеріали. І по-третє, професійний дубляж з накладанням голосу.

Як висновок, зазначається, що сьогодні, коли Україна потерпає від повномасштабного вторгнення росії, будь-яке толерування у медіа мови окупанта, мовних покручів повинно бути неприпустимим. І йдеться, у першу чергу, вже навіть не про чистоту і культуру мови самих медіа, а про те, яку роль журналісти відіграють у процесі цієї великої боротьби за свою незалежність. Чи ми раз і назавжди відмежуємося від усього, що якимось чином пов’язує нас із ворогом, чи і надалі культивуватимемо меншовартісного малоосвіченого українця, який навіть мови рідної вивчити не спроможний.

Навпаки, саме ЗМІ повинні стати найбільшим і наймасовішим популяризатором української мови. Адже медіа мають усі можливості, виконуючи культурно-просвітницьку та освітню функції, вивести українську мову з рівня мови селян, на якому вона перебувала упродовж надзвичайно довгого періоду, на рівень елітарний. Саме тому з газетних шпальт, з теле- і радіоефірів кожен герой, персонаж чи експерт повинен промовляти до нас добірною літературною мовою.

Прямоефірна інформаційна війна та російсько-українська війна 2022-го на медійному плацдармі

Богдан Синчак — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Актуальність дослідження забезпечується нагальним суспільним резонансом довкола російсько-української війни 2022, що розгорнулася на медійному плацдармі до початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Про цю проблематику тоді регулярно публікували матеріали всі українські популярні видання, та безліч закордонних. Такий ажіотаж довкола російсько-українського військового загострення привертає увагу дослідників інформаційних війн. Відштовхуючись від потенціалу та розвитку сучасних масмедіа в дослідженні це протистояння ідентифіковано як перша війна «в прямому ефірі». Особливість саме цієї інформаційної війни полягає в тому, що в ній одразу беруть участь представники низки країн. З одного боку Україна, США, Велика Британія, ЄС, НАТО та інші небайдужі союзники, з іншого росія та опосередковано Білорусь. Основною науковою проблематикою в контексті дослідження цієї інформаційної війни є прямоефірний режим її функціонування та його особливості. У процесі дослідження визначено конфронтаційні елементи інформаційної війни на фоні російсько-української військової кризи 2022, ідентифіковано фактичні ознаки реалізації росією «4D»-стратегії та «4F»-формули в інформаційній війні проти України. Дослідження особливостей перебігу першої війни «в прямому ефірі» є інструментом для оцінки специфіки деструктивного впливу на суспільну свідомість.

Мета дослідження полягає у визначенні специфіки довоєнної (до повномасштабного вторгнення) російсько-української військової кризи на медійному плацдармі. У процесі роботи використано методи порівняння та синтезу. Перший застосовується в розрізі паралелей між «Холодною війною» та сучасним інформаційним протистоянням, а також під час характеристики конфронтаційних елементів її функціонування. Методом синтезу виділено фактичні ознаки реалізації росією потужних медійних інструментів гібридної війни.

Результати дослідження кремлівської пропагадистської інформаційної стратегії реалізованої до повномаштабного вторгнення в Україну, в порівнянні із даними інших суміжних досліджень наступних періодів російсько-української інформаційної війни, можуть слугувати орієнтирами для дослідників щодо кращого розуміння особливостей поширення російського деструктивного інформаційного впливу.

Екотенденції в українському книговиданні

Наталя Романюк — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

У статті досліджено екологічні тенденції в українському книговиданні. Авторка пропонує розглядати їх у таких напрямах: дизайнерський, змістовий, маркетинговий, післямаркетинговий, організаційний. Дизайнерський напрям більше відображає матеріальний аспект природи книги: це використання кольорів та елементів, які асоціюються із чистотою, природою; друк, що пройшов сертифікацію FSC або на папері із вторсировини тощо. Змістовий напрям більше акцентує увагу на інформаційному аспекті природи книг: дедалі частіше у видавничому портфелі українських видавців з’являються книжки на екотематику різного цільового та читацького призначення (пізнавальні і художні видання для дітей, навчальні видання для школярів і студентів, художні видання для дорослих, науково-популярні і наукові видання, видання для дозвілля і популярні видання. Серед них як оригінальні видання, створені українськими авторами українською мовою, так і переклади з різних мов. Маркетинговий напрям відображає, як використовуються характеристики, що асоціюються з екологічністю, для просування книжки, її логістики: використання актуальних тем, що стосуються відповідального споживання, збереження лісів та водойм, змін клімату та ін. у прямій та опосередкованій рекламі. Післямаркетинговий етап настає по тому, як книжка опинилася у споживача (буккросинг та інші способи повторного використання книги). Організаційний напрям демонструє, як налагоджений видавничий процес («зелений офіс» та інші елементи відповідального споживання під час виробництва). Також авторка пропонує теми для подальших досліджень: зокрема проаналізувати різні сегменти видавничої продукції; нові технології і підходи в книжковому екодизайні; вплив війни на можливості екологічного виробництва книг в Україні; особливості впровадження концепції «зеленого офісу» в українських видавництвах за нормальних умов та в умовах війни і пандемії тощо.

Есе в художній публіцистиці: нові стильові конструкції

Оксана Гарачковська — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

У статті досліджено жанр есе в художній публіцистиці, розглянуто дефініцію та жанрові особливості. Жанр есе нині є одним із найпопулярніших художньо-публіцистичних жанрів. Однак, досі ще немає чіткої дефініції есе.

З’ясовано, що окремі зразки есе можуть бути представленими у формі стислих, лапідарних думок (почасти без літературної обробки, однак незрідка – у вигляді відшліфованих афоризмів) як результат духовного осмислення, тонкого спостереження й відчуття. Предметом аналізу в жанрі есе виступає весь світ, матеріал для роздумів автора може бути найрізноманітнішим (конкретна життєва обставина, газетна публікація, світлина, художній фільм, спектакль, виставка, інформаційне повідомлення тощо), вибір сюжету залежить винятково від автора, і завдання твору. Як особлива комунікативна стратегія у друкованих ЗМІ, есеїзм перебуває на межі перетину двох протилежних тенденцій у сучасній українській публіцистиці: схильності до знеособлення журналістських матеріалів та інтересу до індивідуального унікального досвіду (публіцистика думок).

Зроблено висновок про те, що жанр есе сьогодні є проявом нових тенденцій в українській художній публіцистиці. Актуалізація вивчення текстів такого типу значно розширює усталені жанрові конструкції в журналістиці. Прикметними особливостями есе як жанру художньої публіцистики є наявність у творах, що його ідентифікують, конкретної теми, котра почасти вирішується в серії текстів; особистісний характер рецепції ключової проблеми та її осмислення; розповідь від першої особи; тонко переплетений жанровий мікст мемуару, рецензії, біографії, філософського роздуму; довільна композиція та обсяг; спонтанність і невимушеність нарації; активне використання зображувально-виражальних засобів (тропів і стилістичних фігур). Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, парадоксальністю. Емоційно-експресивна забарвленість есе сприяє популяризації творів цього жанру серед широкого кола читачів і насамперед покращує рецепцію та аналіз оприлюднених текстів. Жанр есе може слугувати своєрідним культурним маркером для збірного портрета сучасного українського інтелектуала.

Дефініційна полеміка в сфері інтернет-журналістики щодо понять «жанр» і «формат» у сучасному інформаційному просторі

Олена Грозна — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Дослідження присвячено темі функціонування традиційних жанрів журналістики в сучасному інформаційному медіапросторі та аналізу їх кореляції з форматами інтернет-журналістики та формами подачі контенту. Метою дослідження є виявлення дефініційних суперечностей понять «жанр», «форма» та «формат», виокремлення їх особливостей та відмінностей, а також обґрунтування коректності та доречності використання зазначених термінів у сучасному журналістикознавстві та в системі соціальних комунікацій загалом. Основним завданням є аналіз понятійного апарату та визначення моделі його правильного використання.

При розгляді проблеми стає зрозумілим, що в інтернет-журналістиці присутня класична жанрова палітра, вона лише набула ознак конвергентності, нових форм та форматів подачі. Це спричинює нагальну потребу у детальному термінологічному аналізі та подальшому глибшому дослідженні.

У процесі дослідження виявлена плутанина у дефініційній системі та розумінні особливостей жанрів, форм і форматів подачі контенту. Проаналізовано використання понять «жанри журналістики», «форми», «формати» в наукових працях дослідників-журналістикознавців. Запропоновано новий підхід до вживання вищезазначених термінів в інтернет-журналістиці.

У цій науковій розвідці зроблена спроба довести, що всі сучасні «нові жанри» є кореляцією традиційних, і доцільніше їх було б визначати як формати подачі інформації. Результатом дослідження стали виокремлення дефініцій «жанр», «форма», «формат»; схарактеризований та описаний їх взаємозв’язок, а також для прикладу проаналізовані такі сучасні формати подачі інформації як онлайн-репортаж та мультимедійний лонгрід. Зроблений висновок, що традиційний жанр був і залишається усталеною формою. Його прояви з різними комбінаціями у вигляді нових форматів інтернет-журналістики не впливають на суть традиційного жанру. Тому в інтернет-комунікації доцільніше було б вживати термін «формати інтернет-журналістики» та «форми подачі контенту».

Інноваційні методи формування компетентностей майбутніх журналістів

Галина Пристай — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню особливостей запровадження проєктних методів навчання майбутніх журналістів та результатам експериментальної перевірки їх ефективності в освітньому процесі. Наведено приклади актуальності сучасного формату викладання навчальних дисциплін «Газетно-журнальне виробництво», «Видавничий менеджмент» та «Видавнича справа» здобувачам першого (бакалаврського) рівня вищої освіти зі спеціальності «061 Журналістика». Аналізується досвід запровадження проєктних методів навчання студентів на кафедрі журналістики Факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за 2018–2021 рр., запропоновано авторське бачення нової концепції навчального процесу. Наведено результати опитування студентів і роботодавців щодо результативності формування загальних та фахових компетентностей майбутніх журналістів на основі проєктних методів навчання.

У праці проаналізовані студентські друковані проєкти спеціальності «Журналістика» Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника»: книжковий проєкт «Поміж текстом» та періодичний проєкт, в межах яких на практичних заняттях майбутні журналісти навчаються писати матеріали в різних жанрах журналістики, формувати записані взяті особисто інтерв’ю з громадськістю краю та фахівцями медіа.

Окреслено та обґрунтовано фактами, що самостійно створені й наповнені газети, журнали і книжки майбутніми журналістами мотивують їхню пізнавальну активність у сучасному навчальному процесі, розвивають самостійність у дослідницькій діяльності, а набуті інтерактивні практичні навички та фахові компетентності обов’язково знадобляться у майбутній професії.

У статті надано покликання на інтернет-ресурс, власне, за яким можна ознайомитися зі студентськими друкованими виданнями та інноваційними проєктами.

Технології перевірки фактів у протистоянні дезінформації сучасного інформаційного простору

Вікторія Галудзіна-Горобець, Марина Лисинюк — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Сучасна журналістика характеризується мультимедійністю та динамікою, що загалом віддзеркалює зміни усіх аспектів суспільно політичного життя. Інформаційний простір –це ідеальна платформа для поширення маніпулятивної, неправдивої інформації. За таких умов перевірка фактів стає одним із засобів протистояння інформаційним загрозам та маніпуляціям. Тому є потреба теоретичного осмислення й усвідомлення його спроможності у боротьбі з викривленням інформації. Інформаційні війни, масштабнее поширення фейкових новин, замовних матеріалів продукують необхідність верифікації інформації, яка може врятувати від гуманітарної кризи. Таким чином, питання розвитку журналістики в контексті цивілізаційного розвитку суспільства набуває особливої актуальності.

У статті охарактеризовано перевірку фактів (в англійській мові це явище називається фактчекінгом) як метод, виокремлено типологічні ознаки, з’ясовано значення цієї методики у формуванні сучасного інформаційного простору. Незважаючи на практичнее використання, вона недостатньо досліджена українськими науковцями. Перевірка фактів відбувається за певними правилами. Її об’єктами стають публічні промови, заяви, обіцянки, які містять факти та документальну інформацію. Також у поле зору потрапляють суспільні наративи, опубліковані матеріали в масмедіа. Наголошено, що масове поширення навмисно неправдивої інформації спричинило появу антитренду фейків. Про це свідчить діяльність у світі більш ніж 120 відповідних ресурсів, які наразі генерують дослідження експертних засобів масової інформації.

Зроблено висновок, що в умовах переповнення медійного простору інформаційними спекуляціями, журналістам потрібно послуговуватися різноманітними онлайн-інструментами для встановлення достовірності контенту, а не тільки орієнтуватися на загальні правила верифікування повідомлень. Метод перевірки фактів застосовується в багатьох країнах світу, адже цей метод є неупередженим, проводиться за чіткими правилами та має індивідуальні напрацювання практичного характеру.

Сучасна державна інформаційна політика України у сфері масмедіа

Олександр Мотлях — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Дослідження присвячено системному аналізу державної інформаційної політики України у сфері засобів масової інформації. З’ясовано, що масмедіа покликані правдиво, відкрито, всебічно, повно і доступно відображати реалії сьогодення життя України й українців у співвідношенні з міжнародною спільнотою. Відображено взаємозв’язок діяльності державної інформаційної політики України та сферою засобів масової інформації, зокрема. Запропоновано конкретні шляхи вирішення проблемних питань у діяльності масмедіа з метою підняття через них престижу держави з виходом на міжнародний інформаційний простір. Зроблено і обґрунтовано висновки щодо проблематики розглянутого питання, які системно відбивають мету і завдання викладеного наукового дослідження. Основний їх посил зосереджено на тому, що вітчизняна державна інформаційна політика у сфері засобів масової інформації має бути спрямована на утвердження свободи слова та її демократичних засад, суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцненню і розвитку інформаційної інфраструктури. Зроблено акцент на тому, що державна інформаційна політика має забезпечувати взаємозв’язок із політикою в економічній, соціальній, культурній, освітній та правовій сферах, сприяти духовній і моральній інтеграції українського суспільства й водночас надавати допомогу виходу нашої держави у світовий інформаційний простір із збереженням власного суверенітету та національної ідентичності.

Від головного редактора

Микола Тимошик — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Шановний читачу!

Є нагода на раз відійти від усталеного вже в нашому журналі класичного Передслова як короткого огляду соціально значущих тенденцій, ініціатив, подій, до появи яких причетні журналісти і журналістика.

Нагода ця — два своєрідні ювілеї «Українського Інформаційного Простору». Нехай не надто круглі в часовому вимірі, але знакові й, дозволю залучити ще одну вагому оціночну рису, — осібні. І не лише для маленького редакційного гурту та для засновника, яким є Київський національний університет культури і мистецтв, а й цілої когорти набутих за короткий час справжніх друзів. Це передусім автори та однодумці, які представляють різні покоління українських і зарубіжних учених-гуманітаріїв, які є вихованцями різних наукових шкіл, але які однозначно поділяють декларовані редакцією програмні засади нового наукового періодичного видання.

Жанри журналістики як науково-практична проблема: до провокації фахової полеміки теоретиків і практиків ЗМІ

Микола Тимошик — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Стаття присвячена актуальній проблемі потрактування ролі і місця жанрів у сучасній журналістиці.

Еклектика у визначенні основних груп жанрів та їх характерних ознак відбувається через нерозуміння низкою дослідників молодшої генерації особливостей теорії жанрів у різних школах журналізму. Якщо в журналістиці Західної Європи типовими формами викладу матеріалу для ЗМІ традиційно є жанри, то на американському континенті такими є літературні або стильові форми. І в першому, і в другому випадках важливим для професійної журналістики є достеменне знання законів цих жанрів, розуміння їхніх меж і причин взаємопроникнення елементів форм.

У різних країнах існує національна класифікація в жанрології, де кількість груп і видів жанрів може бути різною. Виходячи з цього, накладати усталену десь класифікацію на інший національний грунт не є доцільним. Не руйнуючи традицію й не створюючи штучно, заради схоластичної науки, нові жанри, важливо пізнати і творчо використати те краще, що є в кожній із тих шкіл.

У практиці української журналістики усталилися три жанрові групи (інформаційна, аналітична та художньо-публіцистична) з ієрархією підпорядкованих кожній із них конкретних жанрів. Доконечно важливим є не придумування нових жанрів, а обґрунтування їхніх різновидів у межах уже існуючих.

Журналістське розслідування в українському журналістикознавстві немає сенсу відносити до окремого жанру. Вже в самій назві цього поняття передбачена дія журналіста – складний, часто малодоступний, а то й небезпечний процес збору, аналізу та систематизації матеріалу. Результатом такої дії може стати або один, або серія аналітичних матеріалів, окрема стаття. Йдеться не про жанр, а про особливий вид (метод) журналістської діяльності.

Явище гібридизації літературних форм виникло в літературознавчій науці і журналістиці штучно нав’язане. Мода на поєднання різностильових текстів пов’язана не з вимогами часу, а з рівнем професіоналізму й амбіцій авторів. Тенденція приєднання до текстів в інтернеті різних посилань, зображень, інших інтерактивних форм, свідчать не про гібридизацію самих жанрів, а про комбіноване представлення теми, її доповнення.

Феномен культурної спадщини та її місце в сучасних міжнародних відносинах

Мирослава Поплавська — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

Мета статті – виявити місце та роль культурної спадщини в міжнародних відносинах на сучасному етапі розвитку соціокультурного простору, а також розглянути основні тенденції збереження та поширення всесвітньої культурної спадщини на міжнародному рівні. Методологія дослідження. Методологічною основою є міждисциплінарний підхід, який передбачає використання загальнонаукових методів пізнання, а також спеціальних (культурологічних, історичних, політологічних) методів до аналізу об’єкта дослідження. Застосовано системно-структурний метод для теоретичного розуміння видів всесвітньої культурної спадщини; порівняльно-історичний метод, який дозволяє відстежити трансформації місця і ролі всесвітньої культурної спадщини в контексті еволюції інформаційно-комунікаційних технологій, міжнародних відносин як міжкультурної діяльності та ін. Наукова новизна. Досліджено місце і значення всесвітньої культурної спадщини в міжнародних відносинах, зокрема у контексті її взаємозв’язку з дипломатією, в історичній ретроспективі і на сучасному етапі, на початку третього десятиліття ХХІ ст.; проаналізовано концепцію «м’якої сили» в контексті збереження та поширення культурної спадщини на міжнародному рівні; розглянуто сучасні перспективні напрямки і тенденції збереження всесвітньої культурної спадщини та ін. Висновки. Популяризація об’єктів культурної спадщини здатна позитивно вплинути на імідж держави на міжнародній арені, стати підтвердженням активної участі в процесі збереження світової спадщини.

Наприкінці 2010-х – на початку 2020-х рр. культурна спадщина посіла нове місце в системі міжнародних відносин, що пов’язано зі зростанням рівня включення культурного спадку в інші області міжнародного дискурсу (завдяки діям соціальних мереж та ЗМІ) та зростанням економічної і політичної могутності, якою користуються на міжнародній арені країни, курс розвитку яких спрямований на збереження природи. Культурний спадок стає більш важливим учасником багатобічних діалогів і, як таке, є частиною розширення дій в межах міжнародних відносин.

Сучасний менеджмент вищої освіти в умовах часу

Тетяна Гуменюк — Thu, 01 Dec 2022 00:00:00 +0200

У сучасній теорії освітнього управління відбувається переосмислення сутності освітніх організацій, способів їх наукового уявлення. Якщо раніше такі організації розглядалися як об’єкт, яким керують, то сьогодні провідні концепції освітнього управління розглядають їх як своєрідний суб'єкт управління та самоврядування. Пандемія COVID-19 та війна в Україні назавжди змінили освіту: форми, методи, мислення. За даними Міністерства освіти і науки України на липень 2022 р. 2188 закладів освіти постраждали від бомбардувань та обстрілів, 221 з них зруйновано повністю. Війна – це не тільки фінансові та матеріальні збитки, а що найголовніше – це втрата людського ресурсу, у тому числі через воєнну міграцію. За даними Державної прикордонної служби України протягом 24 лютого – 3 червня 2022 року з України виїхали понад 5,2 млн осіб, переважна більшість яких є громадянками України. За даними Агентства ООН у справах біженців, станом на 9 червня 2022 року у країнах Європи перебувають понад 4,9 млн біженок, які покинули Україну через війну і, якщо війна триватиме досить тривалий час, в Україну можуть не повернутися близько 5 млн осіб: це люди молодого, працездатного віку та діти. Пандемія коронавірусної інфекції COVID-19 торкнулася системи освіти у всьому світі, що призвело до масового закриття шкіл та ЗВО. Переходу на онлайн форму навчання зазнали практично всі університети світу.

Метою статті є вивчення реалій сучасного менеджменту освіти та пошук шляхів її вдосконалення у викликах часу. Менеджмент в освіті – це комплекс принципів, методів, організаційних форм та технологічних прийомів управління освітнім процесом, спрямований на підвищення його ефективності. Менеджмент освіти має бути направлений, в першу чергу, на людські ресурси. Водночас у системі менеджменту освіти можна виділити такі підсистеми, які не менш важливі: стратегічний розвиток, науково-дослідна робота, інформатизація та комп'ютеризація ЗВО, економічна та виробнича діяльність, міжнародна діяльність, соціальна та виховна робота, адміністративно-господарська діяльність тощо. Кожна з цих підсистем виконує ряд специфічних функцій, що відображають її зміст і по-різному піддається впливу викликів часу. Всі вищенаведені аспекти враховані автором у розробленому Алгоритмі відповіді сучасного менеджменту освіти у викликах часу. Саме детально розроблена стратегія відповіді університету на виклики часу може забезпечити не просто виживання, а й розвиток та посилення конкурентоспроможності ЗВО. Після закінчення війни треба ще раз переглянути Дорожню карту змін задля її актуалізації, використовуючи запронований алгоритм.